Колишнім не читати
Розділ 2 Матриця
— Галя, що робиш увечері? — питають друзі.
— Іду працювати, — кажу так, наче все життя працювала вночі.
Мій перший робочий день випадає на нічну зміну. Для мене це майже нічого не змінює. Якщо зазвичай я лягаю о третій ночі, то зараз мені треба буде витримати до девʼятої ранку. Я стискаю зуби і йду на роботу, про яку нічого не знаю. Я стискаю зуби й роблю те, що мушу, бо маю подбати про наше із Блондинчиком майбутнє. Я стискаю зуби й роблю усмішку, бо мушу потерпіти ще трохи.
За мною вчасно заїжджає брудний «ланос», і о девʼятій вечора я з бутербродами в пластиковому контейнері вже оглядаю офіс. Тут, як на «Буремному перевалі»: нікого і свистить вітер. Я дивлюся у вікно перед робочим місцем Ольги, моєї супервайзерки — там один ліхтар на всю вулицю, який освічує залишки асфальту на дорозі.
Я хочу втекти, а тікати немає куди. Я хочу, щоб хтось прийшов до мене та сказав, що є інший вихід. Та хтось не приходить. Це тимчасова робота, але десь у скронях свербить передчуття незворотності, коли знаєш, що зараз упадеш, але ноги вже не слухаються, і ти просто дозволяєш собі падати.
— Віктор, власник компанії, сказав, що в тебе шикарна англійська, — Ольга має всьому мене навчити і не витрачає часу на пусті розмови. — Історію компанії почитаєш у документах, я тобі скинула на робочу пошту. Bottom line is this: люди купують купу лайна в інтернеті. Наше завдання: впевнитися, що платіж пройшов успішно. Got it?
Офіс із присмаком латвійського шику починається з невеличкої кімнати техпідтримки, де чомусь сидять самі хлопці. Їх тут має бути пʼять, але зараз, у нічну зміну, є тільки один. Я не встигла розглянути його, бо він майже носом торкався свого монітора, а на вітання мугикнув ледь чутний звук. Між техпідтримкою і величезною кімнатою на одинадцять місць, які мають займати дівчата, маленьким кутом відгороджена кухня з барним столом, мікрохвильовкою і холодильником. Стіни тут суто кіровоградські: бежеві — такі, щоб не викликати зайвих емоцій. На кожному столі — компʼютери, мишки, стікери, брудні чашки з чаєм. У когось під столом — домашні капці. Чорні офісні крісла на коліщатках, запхані під однакові столи зі світло-коричневого дерева. Між столами — перегородки, наче вони можуть створити куточок приватного простору. Усю підлогу покрито ковроліном — і це щастя, бо я терпіти не можу скрипу від своїх вінтажних черевиків.
— Mostly люди не памʼятають, на що витрачали кошти, коли й чому. Твоя робота — відповісти на ці запитання і надати дані власнику рахунку. За його номером картки або номером телефону знаходиш дані в базі, копіюєш і вставляєш у лист. На кожний випадок є стандартна відповідь — шаблони. Ці шаблони — наше все. Вивчиш шаблони — вивчиш життя. Itʼs as simple as that. — Інколи тобі треба буде звертатися до техпідтримки. Вони непогані хлопці, трохи дивакуваті. Але це ж програмісти, що з них узяти.
— А чому програмісти дивакуваті?
— Це люди з іншого світу, if you know what I mean. Вони знають мови програмування, розбираються у всіх цих платіжних програмах ізсередини як ніхто. Але якщо ти якось заглянеш до них у компʼютер, то побачиш просто якийсь текст із символів, як у «Матриці». Бачила «Матрицю»?
Я можу не тямити в програмістах, а от фільмів я точно бачила більше за всіх тут укупі. Ольга розказує, як користуватися мікрохвильовкою, де взяти чай, каву, цукор і навіть печиво «Марія». Поверх розплановано такою буквою Ґ так, що з кухні видно усіх дівчат, які працюють із клієнтами, і жодного програміста, який мав би бути схожим на Кіану Рівза.
Ольга працює в компанії останні два роки й щаслива тут:
— Це не так легко — знайти в Кіровограді офісну роботу з хорошою зарплатою. Ставляться до нас добре. Віктор інколи може і матами закидати, але тільки, якщо є за що. Усього чотири зміни на тиждень, а нічні зміни — це просто казка. Basically, усі робочі завдання можна закрити максимум до першої ночі, і наступні вісім годин ти можеш дивитися фільми, читати книжки чи грати на телефоні. Але одразу попереджу: Віктор має доступ до всіх моніторів і в будь-який момент може перевірити тебе, тож не раджу вести приватні комунікації чи дивитися порно.
— Добре, подивлюся порно вдома, — відповідаю і перегортаю свій зошит для записів. — А нащо йому перевіряти компʼютери?
— Головний офіс розташований у Ризі, сюди приїжджають раз на пів року. Їм треба якось стежити за процесами й контролювати звідти роботу. Я вже звикла до цього. Навіть якось вибирала білизну на одному специфічному сайті, знаєш, таку — slutty-pervertish kinda lingerie. Віктор набрав мене телефоном тоді, каже, бери вже той червоний комплект і повертайся до роботи. Ми посміялися.
У кінці кімнати в кутку була камера, на вході перед кухнею і на вулиці перед входом в офісні приміщення — теж. Мабуть, з метою безпеки, але я відчула себе героїнею кіно, де постійно треба імпровізувати й на ходу придумувати репліки.
Одразу по третій чоловік пише: «Я вже лягаю. Бажаю легкої ночі, моє сонечко». Скоро ця ніч закінчиться, і я буду у нашому ліжечку, в теплих обіймах Блондинчика, який скаже, що все буде добре. А недобре — тільки тимчасово. Бо я тепер — частина шаблона. Я тепер працюю на справжній роботі, із зарплатою у конверті. Колись я думала, що стану журналісткою, але тепер я менеджер підтримки клієнтів у фінансовій компанії. Я тепер дванадцять годин на день працюю. І ухвалюю рішення, і живу життя, і ні від кого не залежу. Я тепер доросла. І це мій випробувальний термін.
Розділ 3 Краса по-американськи
Найважче в нічній зміні — пережити шосту ранку. Очі стали червоними, ніби я плакала над своїми першими клієнтськими листами. Ні «Принцеса Нурі», ні «Нескафе» вже не допомагають. Ольга пропонувала «Редбул», але від нього тільки калатає серце, а спати хочеться однаково. Коли я приїхала додому, Блондинчик уже пішов на роботу, а коли я виїду ввечері на наступну зміну, ще не повернеться. Ми ніколи не розлучалися так надовго.
В офісі, так само як і вчора, нікого немає, окрім хлопця з техпідтримки й моєї супервайзерки. Ольга починає намотувати мотузку від чайного пакетика на палець. Палець у неї стирчить гострим червоним списом. Червоні списи чіпляють гарячий пакетик і підіймають його разом з парою над чашкою. Я дивлюся на свої ненафарбовані, не підпиляні, короткі нігті й жалкую, що такі списи не рятують моїх пальців від опіків.
Ми вже двадцять хвилин говоримо про «Буремний перевал» Емілі Бронте і чи було там справжнє кохання.
— Справжнє кохання — те, яке можна розділити, прожити, побудувати на ньому дім і сімʼю, — кажу я.
— Справжнє кохання те, яке ти проживаєш, незалежно від можливості бути разом і бути щасливим, — каже Ольга. Їй тридцять два, вона незаміжня і без дітей.
Наш офіс — найближче джерело світла в радіусі двох кілометрів. Ми майже в чистому полі між промзоною і приватним сектором. Ольга каже, що ніч буде тихою, бо запитів від клієнтів у ці дні мало. Фредді Меркʼюрі, якого вона ввімкнула на своєму компʼютері, підспівує, що хоче свободи, але на годиннику тільки одинадцята ночі й до кінця зміни ще десять годин. Фредді починає затихати, і ми чуємо клацання клавіатури в сусідній кімнаті.
— Jesus Christ, я забула, що ми тут не самі. Ще ж техпідтримка. Ти його, мабуть, вже бачила. Ми його називаємо Красунчик, — каже Ольга.
За хвилину Красунчик заходить на нашу кухню зі своєю пустою чашкою й одразу до мене:
— Тобі дійсно шістнадцять?
Ольга починає сміятися і відходить до компʼютера перевірити нові листи від клієнтів. Красунчик не реагує на сміх і продовжує дивитися на мене. З відразою, здивуванням чи недовірою — неможливо визначити, бо в нього чорні очі, а чорні очі ніколи не виказують правди.
— Так, мені шістнадцять. Я вдень ходжу до школи, а вночі працюю тут, — кажу я дуже спокійно.
Красунчик ще більше округлює очі, і я чую, як у його голові намагається скластися пазлик на дві тисячі шматочків із фотографією осіннього парку, віддзеркаленого в озері. Він думає, як так склалося моє життя, а я думаю, що рідко зустрічаю таких гарних чоловіків. Я знаю, що дівчата шаленіють від Бреда Пітта, Леонардо ді Капріо і того блідого вампіра з «Сутінок». Але для мене вони ніколи не були привабливими. А цей — цей дійсно гарний. І чорні очі, і чорне коротке волосся, і губи, як в Анджеліни Джолі.
— Галя, не знущайся з нього довго. Коли ти приходила на співбесіду, усім здалося, що ти — школярка. Я вирішила їм підіграти, — каже Ольга зі свого місця і повертається до Красунчика. — Галя давно повнолітня, але з розмови схоже на те, що їй трохи за сорок.
Красунчик видихає з полегшенням, але просить показати паспорт і відходить робити собі чай. На ньому блакитні джинси й чорний гольф. А я сьогодні голову не встигла помити й сиджу в старому худі з волоссям, закрученим крабиком із товарів по три гривні. Це ж треба. Вперше зустрічаю такого гарного чоловіка, а сама як драсті. Мені звісно пофіг, що він про мене подумає, я одружена, і він для мене не цікавий як чоловік. Просто хочеться мати трохи кращий вигляд, ніж є.
— Я не жартував про паспорт. Я ледве можу повірити, що тобі хоча б вісімнадцять. І якщо тобі більше, то тобі дуже пощастило із зовнішністю, — каже Красунчик.
— Дуже вдячна, — відповідає Ольга, якій тридцять два.
Красунчик продовжує крутити пакетик чаю в чашці і винити Ольгу в тому, як вона набрехала всім про мій вік, а вони з хлопцями робили ставки, що зі мною сталося, якщо довелося йти працювати в такому юному віці.
Я приношу Красунчику паспорт. Він гортає сторінки туди-сюди кілька разів:
— Ти одружена?
Красунчик майже не питає, повторює: «Ти одружена». У нього зараз таке обличчя, яке було у мене минулого року, коли я чекала від чоловіка в подарунок нові сережки, а отримала вірш. Красунчик бере мене за праву руку та знаходить обручку. Обручка срібна, тоненька, дуже проста. Але вона є.
Я стискаю губи й глибоко вдихаю повітря. Я не звикла, щоб мене хтось торкався, окрім чоловіка. Не люблю, коли мене хтось торкається, окрім чоловіка. Не люблю обіймів навіть із друзями. Не люблю відчувати близькості чужих людей. Але я мовчу, нічого не можу сказати. Він тримає мене за руку, а я маю дихати. Раз, два, три, чотири. Видих.
— Ну що ж, одну загадку розкрито, час повернутися до роботи, — Красунчик бере чашку, печиво «Марія» і йде до себе.
Ольга кличе мене, щоб показати ще один лист. Ми разом пояснюємо клієнту, чому минулого місяця він витратив двісті доларів на картинки з інтернету на сайті bdsmpeople.com.
— Мені здалося, чи Красунчик поклав на тебе око? — питає Ольга, поки ми розглядаємо картинки, які придбав Хуліо.
— Не думаю, — відповідаю. — Він же знає, що я одружена. Та й він не схожий на того, у кого проблеми з дівчатами.
— Так, він фліртує майже з усіма тут, але nothing more. У компанії заборонено мати стосунки з колегами. З цим тут серйозно.
Близько шостої ранку четверта кава вже не допомагала, і я вирішила вийти подихати. Біля Красунчика GunsʼnʼRoses співали про райське місто, і він не чув, що хтось іде. Я хотіла проскочити повз нього максимально швидко, але його монітор мене зупинив. Там були мої весільні фотки з фейсбука. Красунчик почув мої кроки, але ховатися було пізно.
— Ти дійсно одружена. Усе одно не можу повірити, — Красунчик почав закривати фото, де я в білій сукні на набережній, де я в білій сукні на сходах міської ради, де я в білій сукні обіймаю за плечі свого чоловіка.
На вулицю ми виходимо разом. Красунчик розказує, яка частина «Володаря перснів» його улюблена. Я кажу, що не зустрічала в Кіровограді живих фанатів «Володаря перснів». Я кажу, що мій улюблений фільм — «Краса по-американськи». Красунчик каже, що бачив його разів шість. Я кажу, що мрію поїхати на концерт The Muse. Красунчик каже, що хотів купити квитки на наступний рік, але їх уже не було в продажу.
— Район тут, звісно, паршивий, — кажу йому, дивлячись на стоянку мертвих машин навпроти нашого подвірʼя.
— Тут бувають гарні світанки. Коли сонце сходить, завжди стає трохи краще.
Красунчик розказує про Мілана Кундеру, Курта Воннеґута й про те, що його друг перекладає Палагнюка. А я думаю, який він гарний і як добре, що я одружена, бо цей Красунчик розбив би мені серце.