Я завжди думала, що якщо сяду писати книгу, то це буде трилер-детектив, але ідеї конкретного сюжету ніколи не було. А тепер я стою під своїм під’їздом, поруч мене блищить гайковий ключ — і я за крок від кримінальної хроніки нашого обласного центру. Мабуть, якби зараз був день і сусіди постійно виходили й заходили до будинку, цей гайковий ключ набув би свого нормального реалістичного розміру, але зараз він здається величезним.

Навколо тихо так, що я чую, як бурчить у мене в животі. Майже перша ночі. Мій спальний район на околиці міста давно спить, навіть наркомани. А гайковий ключ тримає мій колишній. Мій колишній номер один. Колись він був просто колишнім, але потім з’явився другий, третій, і їх довелося нумерувати.
Так-от: мій колишній номер один тримає гайковий ключ і настрій у нього паскудний.
— Давно з ним спиш? — він ставить запитання, але я бачу, що відповіді йому не потрібні. — Я майже годину тут мерзну.
Він слідкував за нами весь вечір, бачив, як ми зайшли в піцерію навпроти кіно, потім у кав’ярню на Гоголя, потім у кальянну «Куба». А ще він бачив нас вчора та позавчора. Він занадто часто за мною стежить, як для нормальної людини, хоча межа його нормальності була пройдена трохи раніше. Ще коли ми були в романтичних зв’язках (слово «стосунки» тут уже недоречне), він виявив, що я лайкнула фотку друга у фейсбуку раніше, ніж відповіла на повідомлення йому, психу з гайковим
ключем, і зчинив скандал у моєму фейсбучному директі.
— Хай, бляха, ходить озирається, я його знайду, — каже мій колишній і перекладає ключ із лівої руки в праву.
Мій новий бойфренд метр дев’яносто, а цей трохи вищий за маленьку мене, але хай. Та й бойфренд не зовсім новий, якщо вже розказувати. Насправді я загуляла з колишнім номер три. Тобто зараз він уже не колишній і ще не колишній, але я про це поки не знаю. Мені двадцять три та я думаю, що не хочу помирати на морозі біля свого під’їзду, де прожила майже все життя. А його несе. Обличчя розжеврілося від вітру, чи морозу, чи нервового зриву.
— Заради нього мене кинула? — він роздуває ніздрі, випускає парі голос починає шипіти.
Я відповідаю тихо та спокійно. Кажу, що вже пізно, холодно, треба повертатися додому, а поговорити можна й завтра. Про всяк випадок у кишені пуховика міцно стискаю в кулаці ключі від квартири. Може, встигну вдарити перша. Якщо вірити документалкам про серійних маніяків, а я їх бачила і так задосить, то раптова атака може збити нападника з пантелику і, поки він розгубиться, буде шанс втекти. Але він не б’є, не нападає та не намагається мене вбити. Ще годину я стою на німих від холоду ногах і повторюю одне й те саме тихим і спокійним голосом:
— Уже пізно, холодно, треба повертатися додому. Поговоримо завтра. Пізно, холодно, давай додому. Поговоримо завтра. Пізно. Холодно. Іди додому. Завтра поговоримо.
Мій колишній номер один здається і йде. Більше я його ніколи не побачу й трилеру-детективу не напишу. Але напишу про колишніх. Їх було геть небагато. Але щоб далі розказувати треба почати з початку. А почалося все з того, що я шукала роботу в Кропивницькому, який тоді ще називався Кіровоградом.
Колишнім не читати
댓글